Ми з Романом були разом зі шкільної парти, тільки в березні відсвяткували 20-ту річницю весілля. У нас три чудові доньки віком 13, 17 та 20 років. Найстарша вчиться у медичному виші, мріє бути хірургинею. Друга донька цієї весни закінчила школу, із золотою медаллю. Всі дівчатка – талановиті розумниці.

Ми дуже відповідально ставилися до повітряних тривог, незважаючи на те, що мешкаємо у Львові. Завжди спускалися в укриття, обладнали собі місце в підвалі. Зрештою дочок відправили в евакуацію за кордон. Вони повернулися звідти на похорон батька і більше не поїхали звідси.18 квітня Львів обстрілювали. Мій чоловік Роман працював на станції техобслуговування автомобілів. Вони з колегами вчотирьох були в окремому приміщенні, у майстерні, де зазвичай працювали. Роман завжди ховався на роботі в автомобільну яму. Того дня не встиг…Вони загинули всі четверо – ракета потрапила саме в цю майстерню. Один їхній колега по цеху запізнився на роботу – він якраз під'їхав і його накрило осколками. Тоді їх загалом загинуло семеро.

Коли я дізналася про вибух на СТО, почала дзвонити чоловікові, а він не відповідав. Виявилося, телефон Романа відкинуло вибуховою хвилею досить далеко на залізничні колії і він залишився у робочому стані.

Ми ховали Романа у закритій труні – відкрити її нам не дозволили лікарі.