Наталя

46

Я з дочкою втекли з окупованого Бердянська. Прожили два місяці в окупації. Було страшно. Ми виїжджали дорогою смерті – в полях лежали мертві тіла, без рук, без ніг. Нашу колону намагалися розстріляти, ППО збила. Ми в Києві, живемо у знайомих. Дочка – студентка. Я ще не знайшла роботу.

Хочу допомогти

Я і моя дочка – з Бердянська. Я – вдова з 2014 ого року. У рідному місті займалася юридичною практикою – земельні та аграрні питання Запорізької області. Моя дочка – студентка Бердянського педагогічного університету, факультет психології. Тиждень тому їй виповнилося 18 років.

 

За кілька днів до війни дочка мене просила: «Давай поїдемо звідси, війна скоро». Я не вірила. Але ми зробили запас ліків і їжі. Дочка має хворі нирки і боялася залишитися без ліків. Це нам допомогло. 24 лютого ми прокинулися від вибухів. Почалися черги у магазини та аптеки.

 

Ми поїхали з міської квартири у будиночок за містом, нашу дачу. Там було холодно, але якось безпечніше. Туди приїхала і сім’я моєї сестри. Всі військові з нашого міста поїхали захищати Маріуполь.  27 лютого у Бердянськ заїхала російська техніка. Міську раду окупували. На вулицях почали розпоряджатися російські військові. Моя дочка – дівчинка 17 років - не виходила на вулицю взагалі. Російські солдати забирали всю гуманітарну допомогу із Запоріжжя і продавали людям. На початку березня російська армія почала знищувати Маріуполь. Сотні, сотні людей почали втікати до нас. Вони не мали речей, навіть одягу на собі. Ми їх одягали і годували.

 

У кінці квітня партизани потопили російський корабель «Саратов» у нашому порту. Був великий вибух. Партизани у нас завжди були і будуть. Вони молодці. Але ми з дочкою розуміли – треба втікати. Жити в окупації і під загрозою воєнних дій у місті – небезпечно. Ми познайомилися із однією церковною громадою. Один із їх служителів церкви вивозив людей.

 

Ми виїжджали на початку травня. Їхали дорогою смерті, я по іншому це не назву. Російські блокпости, на блокпостах солдати різних народностей – буряти, мордвини,чеченці, кого там тільки не було. Комусь платили гроші, комусь давали сигарети. Біля містечка Пологи ішли воєнні дії, довелося їхати на іншу дорогу. На останньому блокпості біля міста Василівка нас тримали кілька годин.

 

Потім нас випустили. І ми зустріли українських військових. Коли ми почули українську мову від солдат, ми плакали. Вони викликали машину поліції. Багато наших машин зібралося в колону і ми з супроводом поліції поїхали до Запоріжжя. Біля Запоріжжя у нашу колону російські війська випустили ракету. Ракету збила наша протиповітряна оборона, уламки посипалися на нас. Ми залишилися цілі.

 

Зараз ми в Києві. Живемо у квартирі, яку нам просто дали добрі люди. Дочка вчиться онлайн. Я не знайшла роботи – специфіка мого фаху була у Запорізькій області. Тому я прошу допомоги в людей.

Natalya

46

My daughter and I escaped from occupied Berdyansk. We lived under occupation for two months. It was scary. We drove along the road of death - dead bodies lay in the fields, without arms, without legs. The Russian army tried to shoot our convoy, the air defense shot it down. We are in Kyiv, we live in flat our friends. The daughter is a student. I haven't found a job yet.

I want to help

My daughter and I are from Berdyansk. I am a widow since 2014. In my hometown, I was involved inlegal practice - land and agrarian issues of the Zaporizhzhia region. My daughter is a student of Berdyansk Pedagogical University, Faculty of Psychology. She turned 18 years a week ago.

 

A few days before the war, my daughter asked me: "Let's get out of here, the war is coming soon." I didn't believe it. But we stocked up on medicine and food. My daughter has sick kidneys and was afraid to leave without medicine. It helped us. On February 24, we woke up from explosions. Queues began to form at shops and pharmacies.

 

We moved from a city flat to a house outside the city. It was cold there, but some safer. My sister's family also came there. All the soldiers from our city went to defend Mariupol. On February 27, Russian army entered Berdyansk. The city council was occupied. The Russian military began to commandeer the streets. My daughter - a 17-year-old girl - did not go outside at all. Russian soldiers took all humanitarian help from Zaporozhye and sold it to people.

 

At the beginning of March, the Russian army began to destroy Mariupol. Hundreds, hundreds of people started running towards us. They had not even clothes on them. We clothed and fed them.

 

At the end of April partisans sank the Russian ship "Saratov" in our port. There was a big explosion. We have always had partisans and will always have them. They are well done. But my daughter and I understood that we had to run away. It is dangerous to live under occupation and under the threat of hostilities in the city. We got to know one church community. One of their church ministers was taking people out.

 

We left our city at the beginning of May. We drove the road of death, I won't call it anything else. Russian checkpoints, at the checkpoints soldiers of different nationalities -Buryats, Mordvins, Chechens, whoever was not there. Some were paid money, somewere given cigarettes. Military operations were taking place near the town Polohy, we had to go on another road. At the last checkpoint near the town of Vasylivka, we were held for several hours.

 

Then we were released. And we met the Ukrainian military. When we heard the Ukrainian language from the soldiers, we cried. They called the police car. Many of our cars gathered in a convoy and we drove to Zaporizhzhia accompanied by the police. Near Zaporizhzhia, Russian troops fired a rocket at our convoy. The missile was shot down by our anti-aircraft defenses, debris fell on us. We remained intact.

 

Now we are in Kyiv. We live in a flat that was simply given to us by good people. My daughter is studying online. I did not find a job - the specificity of my profession was in the Zaporizhzhia region. That's why I'm asking people for help.